Юришинець Володимир Іванович
доктор біологічних наук
Інститут гідробіології НАН України
м. Київ
МІЙ БАТЬКО
Вступний іспит до аспірантури із філософії у Центрі гуманітарної освіти НАН України, 2004 рік, я представляю власну установу (Інститут гідробіології НАН України) у приймальній комісії; старенький викладач вчитується у підписану екзаменаційну відомість, прояснілий погляд після впізнавання закарпатського прізвища: "А Ви знаєте, що був такий філософ Юришинець?", – "Знаю. Я його син".
В одній із безкінечних розмов, які неминуче зав’язуються між батьком і сином, до того ж ще й між фаховим філософом-дослідником "філософії буття" та біологом-практиком, я колись сказав із пристрастю, що притаманна юності: "Усі філософські теоретизації не мають особливого сенсу, важливий особистісний досвід, який насправді є НАМИ, а не рядками в некролозі – народився, вчився, щось робив, помер". Батько посміхався моїм персоналістичним звитягам, навіяним Миколою Бердяєвим та буддійськими поглядами.
Саме спогадами про те, яким був мій батько і яким він залишається у моїй свідомості я хотів би поділитися.
У Івана Петровича Юришинця був свій власний світ, який він творив, починаючи зі свого дитинства та юності, світ, що починався з Карпатських гір на обрії, з букового лісу, з старої хатини під черепицею у с. Нижнє Селище на Закарпатті. Природа Закарпаття та велика дружня родина були вічними позитивними цінностями, які слугували джерелом натхнення та сил для батька усе його життя. Анна, Марія, Іван, Ірина, Василина – чотири сестри та брат, які через усе життя пронесли любов і повагу один до одного та до своїх батьків – Петра і Олени.
Попри злиденність сільської дійсності у воєнні та повоєнні роки, у сприйнятті навколишньої природи виявилось прекрасне, яке молодий хлопець ще із лав шкільного відділу Хустського педагогічного училища намагався виокремити олівцем, чи пензлем та фарбами і зберегти на папері. Такою есенціалізацією дійсності, яка поставала барвистими образами на папері та полотні, батько займався усе життя.
Постійне бажання знань та нового надали поштовх подальшому пошуку життєвого шляху молодому Івану Юришинцю, який після служби в армії вступив до філософського факультету Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.
"Чому саме філософія? – я запитував батька. "Після армії (Балтика, авіація військово-морського флоту, перші реактивні бомбардувальники Ил-28, "які падали з неба як стиглі груші, і ми, що молилися, щоб розібрати межу неба та моря і приземлитися на рідному аеродромі", стрілок-радист зростом 184 см, який сидить у кулястій кабіні позаду фюзеляжу під хвостом літака та спостерігає безмежність просторів і дула спареного кулемету), я міг вступити на любий факультет у будь-який інститут, чи університет. Філософія була загадкою, я про це нічого не знав". Філософія виявилася співзвучною як його заглибленню у прекрасне під час писання картин, так і самоаналізу та пошуку власного життєвого шляху.
Навчання в Київському університеті, як і для більшості студентів, відклалося прекрасними сторінками у спогадах батька. На пожовклих світлинах – стрункий високий хлопець із Закарпаття із цигаркою в зубах, студенти з різних країн, друзі, які були близько і поруч усе життя: Степан Сафонович Галка, Євгеній Миколайович Причепій, Володимир Антонович Рижко, Анатолій Іванович Трубенко.
Доля послала Івана Юришинця до Кам'янець-Подільського педагогічного інституту, де він і зустрів мою маму – Іванову Ларису Станіславівну, тоді – студентку фізико-математичного факультету. Він – молодий викладач із столичного вишу, вона – відмінниця навчання, красуня із блакитними очима.
Коли я дивлюсь на нещодавно відновлене та збільшене весільне фото своїх батьків, то як і кожна дитина, захоплююсь їхньою красою. Внутрішньою красою, бо саме ця краса подарувала мені радість та тепло дитинства, затишний дім, щорічні виснажливі, але такі бажані, подорожі влітку автобусом на Закарпаття до дідуся та бабусі; та зовнішньою – їх вродою, хоча, мабуть, так думають усі діти, які виросли у родинній любові.
Як і багатьом молодим родинам, моїм батькам довелось перенести звичні проблеми та негаразди: відсутність житла, нестачу грошей, тягар повсякденної рутини та метушні. Народився мій брат Андрій, народився я. Життєві радості та проблеми не завадили батькові не просто викладати марксистсько-ленінську філософію, але й розпочати дослідження європейської філософії. Навчання в очній аспірантурі кафедри філософії гуманітарних факультетів Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка під керівництвом д.ф.н., проф. В.А. Босенка стало черговим життєвим випробуванням. Було обрано не простий об’єкт для дослідження, перекладів першоджерел філософії екзистенціалізму практично не було. Поїздки у бібліотеку ім. Леніна в Москві, цілодобова перекладацька робота в Києві та вдома, товсті зошити списані батьковою рукою – переклади з французьких та польських видань, крихкі сторінки книжок польською мовою у м'яких палітурках: Альбер Камю.
"Проблема свободи у філософії Альбера Камю" – назва дисертації мого батька, захищеної в 1973 році. Перечитуючи його дисертацію та її автореферат, розумієш, що подібні дослідження на той час були чи не єдиною можливістю пізнати інший, не марксистсько-ленінський досвід світобачення, видаючи свої пошуки за критику західної філософії.
Альбер Камю стверджував, що розум людини, усвідомлюючи абсурдність буття, не може з цим змиритися. Людина, яка мислить, кидає виклик абсурдові, не сподіваючись на його остаточне подолання. Абсурдність буття, проблема відчуження і свободи людини у сучасному світі були тими питаннями, яки цікавили І.П. Юришинця і за межами досліджень французького екзистенціалізму. У своїх останніх роботах батько розвивав думку, що процеси глобалізації посилюють проблему відчуження, оскільки уже не лише особистість, але і цілі народи, нації, регіони вимушені жити і діяти "як всі".
Пройде час, в Україні з’являться різні переклади як художніх творів так і філософських праць французьких та німецьких екзистенціалістів: Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс, Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр. Ці книжки з покресленими олівцем сторінками стоять на батьківській полиці. Поруч з його перекладами і нотатками. У моїх дитячих спогадах я бачу батька за його столом з увімкненою настільною лампою, він читає або пише.
"Саме класне, з моєї точки зору, в Альбері Камю це те, що він завжди був більше письменником, аніж філософом", – з цим моїм твердженням батько ніколи не погоджувався, але і не заперечував. Як не був проти мої захоплень брейк-дансом, хеві металом, карате-до і багато чим іншим. Запам’яталися тихий голос батька і його бажання зрозуміти навіть те, що здається незрозумілим, а іноді і не дуже привабливим.
В «Міфі про Сізіфа» А. Камю писав: "Почуття абсурду може вдарити в обличчя будь-кого, на закруті байдуже якої вулиці. Відкрите у своїй надокучливій голизні, у своєму тьмавому світлі, воно невловне. Але саме над цією перешкодою варто замислитися. Імовірно, що людина залишається для нас вічною загадкою і завжди зберігає в собі те щось, що вперто вислизає від нас".
Мій батько залишився для нас такою "вічною загадкою". Його художня творчість, яка залишила десятки полотен. Його єдина персональна виставка відбулась у червні 1999 року у міській виставковій залі. Пейзажі, натюрморти, абстрактні композиції, виконані акварельними та олійними фарбами. Нариси простим олівцем, пастелі, акварелі, які ми досі знаходимо серед сторінок старих книжок. Живопис був не просто хобі, а пристрастю. У своїх художніх творах батько втілював образи, фрази, поняття, ситуації, цілі багатовимірні світи, для опису яких часто недостатньо слів у людській мові. Навіть назви його робіт говорять самі за себе: "Люта самотність", "У кожного своя Голгофа", "Музика Вагнера". У художньому спадку батька ми бачимо поєднання вічної любові до природи і гармонії у карпатських пейзажах та абстракцій, які препарують сприйняття та душу і бентежать.
Батько був для мене прикладом людини з особливим, непересічним світобаченням. Мені завжди здавалось, що він знає щось таке, про що досі не розповідали в книжках. "Напиши про те, яким Ти бачиш світ, – наполягав я, – Твій особистий досвід, твоя картина світу варті того, щоб про них розповісти". Батько погоджувався і посміхався. Він про це розповів своїм життям: відношенням до близьких і не близьких, щоденною роботою та хвилинами відпочинку, любов’ю до моєї мами, яку він проніс через усе життя, науковими працями та спілкуванням із колегами і студентами, карпатськими пейзажами та неземними образами своїх картин.
Зараз мені здається, що я можу, хоча б у щілинку побачити цей світ, чи хоча б уявити його – світ мого батька. Мій батько.